Театр одного актора "Крик"

Контакти "Mollis" "Лолiта" "Грiх" "Парфумер" Почерк Театру Відгуки Враження киян Народжений із "Криком"

Михайло Мельник про свій Театр

— Як народилася iдея театру одного актора?
— Взагалi, починався театр ще в театральному iнститутi — з етюдiв(по 15 хвилин) без слiв. Або якщо зi словами, то своїми. Менi завжди набагато легше було робити все самому: це неймовiрна насолода, коли ти знаєш, що нi на кого не треба розраховувати.
— Чи не боїтесь, що не всi глядачi зрозумiють образи i символи, якi ви використовуєте на сценi?
— Без сумнiву, я шукаю, щоб це було i доступно, i не примiтивно. Треба, щоб глядач розумiв деякi речi хоча б iнтуїтивно, iнакше вiн встане i пiде. Хороший театр завжди вiдрiзнявся глибиною: i тих проблем, якi пiдiймає, i тим, як вiн це робить. Якби я вивiв на сцену живу Лолiту, це була б аморальна вистава, бо дiвчинцi 12 рокiв. А коли я це роблю через образи — це набагато глибше i сильнiше проникає, зникають “стеснения”, iде абсолютно вiдверта розмова, вiдвертий показ i фантазуються неймовiрнi речi. Не нав’язуючи свою естетику, я непомiтно об’єднуюсь з глядачем: спочатку прилаштовуюсь до тiєї антени, яка iснує в залi, а потiм ми працюємо на однiй антенi. I пiсля вистави глядачi не можуть одразу ж пiти. Вони встають, аплодують i знову сiдають. Вони хочуть ще побути в залi, подихати цим повiтрям.
— Тому пiсля вистави ви завжди розмовляєте з глядачами. Про що?
— Все, що я виконую, — трагiчне. Тому я повинен ще 10-15 хвилин поговорити на теми, якi не стосуються вистави, щоб вивести людей з певного стану.
— В театрi завжди переаншлаги. Чи не варто збiльшити кiлькiсть показiв?
— По-перше, вистави повиннi бути якiсними. По-друге, навiть якщо я буду показувати свої вистави протягом ста рокiв, все одно весь Днiпропетровськ їх не подивиться. Наприклад, виставу “Ворота до раю” я взагалi зняв — не тому, що стала неактуальною, нi. Вона просто “найвагомiша” в декорацiях, котрi просто нiде зберiгати. Кожна вистава йде три рази на тиждень,повторюється кожного мiсяця. Тому в репертуарi чотири вистави.Зал заповнюється на 120%, а деколи — на 180%.
— I це в россiйськомовному мiстi...
— Хiба я думав, що таке може бути? Коли я починав, майже всi вiдгуки були росiйською мовою, зараз — навпаки. Мої глядачi почали поважати українську мову через мистецтво, а не через мiтинги.
— Чому саме “Крик”?
— Я думаю, що це дуже точна назва. Жодна людина не народжується без крику. Та, що не закричала, — не житиме... Крик маленької дитинки — це i бiль, i радiсть неймовiрна, це — життя. Я дуже довго шукав назву i знаю, що вона абсолютно некомерцiйна. Ранiше менi казали:“Це що, крик душi чи у вас у театрi кричать?”. Нi, мається на увазi образний крик. Iнколи назва змушує i зарядку робити, бо розумiєш, що ти ж “Крик”, а не якийсь там “Уют”...
— Як ви обираєте твори, за якими ставите вистави?
— Для мене важлива глибина автора, тому —Достоєвський,Зюскiнд,Набоков,Коцюбинський... Живий той театр, на який iдуть, в якому шукають вiдповiдi на якiсь питання.Театри стали схожi на музеї, вони прикриваються тим, що намагаються зберегти традицiї, але традицiї тi хибнi. Український театр є шекспiрiвський по сутi, обидва дуже схожi за своїми пристрастями,глибиною. Але для того щоб побачити актуальнiть того чи iншого класичного твору, треба бути сучасною людиною. Менi цiкаво подивитися новими очима на давно винайдене колесо. Якщо театр вiдчуває пульс часу, до нього ходить молодь. Мене дуже тiшить, що в мене молодий глядач, не “петеушний”, а саме студентський, мислячий. I молода iнтелiгенция. Звичайно, заходять i бiзнесмени, яких затягують їхнi дiти.
— Щоб ви хотiли поставити, але не дозволяє формат вашого театру?
— Практично немає нiчого такого... Можливо, “Ромео i Джульєту”. Але якби я дуже подумав, то знайшов би як це зробити. Хотiв би поставити “Отелло”,але абсолютно iншу версiю. Їх вже було тисячi, але я б зробив тисяча першу. Це буде поставлено з нiг на голову, але це буде Шекспiр i це буде “Отелло”. Отелло вмирає, i перед його поглядом прокручується назад плiвка всього його життя. Вiн починає розумiти, хто його зрадив i хто його любив: “Отелло”, а не “молилась ли ты на ночь Дездемона?”. Це не так важливо: молилася чи нi. Але глядачi пiсля вистави чомусь пам’ятають лише це.
— Є теми, якi вас взагалi не цiкавлять?
— Я б нiколи не хотiв ставити, скажiмо, де Сада. Менi це бридко i не потрiбно. У людства є якiсь речi-табу. Практично людина настiльки вiльна, що може заглядати куди завгодно. Але я не хотiв би роздивлятися збоченця. Волiю, щоб моя енергетика сiяла добро. Мене не цiкавить тема “разврата” сама по собi. Якщо я буду ставити виставу про повiй, все одно буду їх захищати.
— Але деякi вашi герої — страшнi люди...
— Я, як актор i режисер, не маю права бути суддею. Я, скорiше, адвокат. Навiть в тих надзвичайно страшних злочинцiв, яких я вiдчуваю своєю шкiрою, наприклад образ Гренуя з роману “Парфумер”, я намагаюсь розгледiти — звiдки це в них? Тобто в усiх виставах я шукаю причини добра i зла. Все закладається в суспiльному оточеннi, в якому ця людина живе. Кинеш дитину до вовкiв, вона назавжди вовком i залишиться, i вже не врятуєш. У останнього вбивцi жеврiє надiя, що його не зрозумiли, i в цьому є частина правди.
— Що ще вас гнiтить?
— Найбiльше гнiтить зарплатня. Це забирає в мене найбiльше енергiї. Я тягну на собi театр, але на члена родини не заробляю i прожиткового мiнiмуму. Моя ставка — 12 грн. в день. Дурнi закони! Я отримую оклад актора i директора, але не отримую режисерського,художника (“А такого нет!” — кажуть менi). Завжди легше перед мертвим казати: “Мы его не уберегли”. Та ви i не намагалися... i якщо я помру ранiш, нiж сподiвалися, хай знають, що я здох вiд поганих побутових умов.
— Ви шукали спонсорiв?
— Я кричу: “Ау-у! Хоч один спонсор, вiдгукни-и-ись!”. Якщо не треба рекламувати ковбасу, я iз задоволенням буду спiвробiтничати зi спонсором. Увiйдете в iсторiю разом зi мною. Все одно я вже вписався. Навiть якщо я завтра помру, ви вже нiколи не забудете, що був такий театр одного актора, бо таких дурних мало.
— Що для вас є стимулом?
— Дев"ять томiв вiдгукiв глядачiв. Це щось неймовiрне! У людей пiсля вистави виникають спонтаннi вiршi, навiть молитви, те, що можливо написати тiльки пiд враженням. Мрiю, що колись зможу видати цю книгу ("Ваш КРИК", вийшла у 2005 році - прим. автора), цього нiколи ранiше не робили. Там будуть мої роздуми стосовно глядача, фото. Але це буде ваш крик, не мiй. Я завжди кажу: дивiться, якi ви стали, бо вас зачепило те, що називається мистецтвом.
— Ви справдi вiрите, що мистецтво може змiнити людину?
- Я не просто вiрю, я не наївна людина, я це бачу протягом 15 рокiв. I перед цим можна стати на колiна: перед тим, якими чудесними бувають люди.
— А в очищення через смiх вiрите?
— Дурня! Смiх не очистить, а розбестить. Комедiя випускає пар з проблем, а трагедiя робить неймовiрнi речi. Всi комедiйнi актори мрiють все життя бодай одну трагiчну роль зiграти, бо це дуже непросто. Я виходжу на лiнiю життя i смертi, одна нога там, друга тут. Наприклад, коли працюю в образi чи то священика у “Воротах до раю”, чи то офiцера, який кидається з вiкна, у “Моллiс”, чи то Гумберта в “Лолiтi”. Це настiльки страшна правда, що краще i не змагатися. Тут нещадне розривання серця.
— Який найзворушливiший комплiмент на свою адресу ви чули?
— Одного разу в iнтерв’ю великий мандрiвник Федiр Конюхов на реплiку: “Вам же важко, ви ж один...” — раптом каже: “А Михайлу Мельнику легко?!”. Це мене так вразило, я й не гадав, що вiн мене знає! Конюхов — вiдома на весь свiт людина, перед якою стоять у черзi, щоб торкнутися, i раптом так каже... Це такий комплiмент чоловiка чоловiку. Пiсля цього я не можу вийти i впiвножки працювати на сценi, знаючи, що вiн там голодний по морю навколо свiту пливе, щоб довести, що українцi можуть все.

Hosted by uCoz